Лист до всесвітнього обивателя

Не люблю я вас, дурнів приручених,
Ваш єлейний холопський тон.
Часто в грудях моїх намучених
Вибухає сто мегатонн.

Чи ви чуєте, чи не чуєте?
Будьте прокляті ви усі,
Ті, що нині в перинах ночуєте
Й не купались ніколи в росі!

Вас не будить тривога ранками,
В мозок ваш не впивається піт,
Ядовитими диво-фіранками
Ви закрили од себе світ.

Ви премудрі, багато знаєте,
Ви умієте геть усе,
Анекдотами позіхаєте,
Коли вибухом землю трясе.

З почуттями, немовби гирями,
У турботах своїх дурних
Трясетесь над своїми шкірами,
Ніби хтось зазіхає на них.

Не трясіться, умріть з обидою,
Начадивши, як мокрий гніт,
Щоб дивився на вас з огидою
Мозолястий і чесний світ.

Та чи ж вас ужалити докорами,
Скам’янілі, цинічні дуби?
Ми ж рятуємо всесвіт од сорому,
Од брехні, боягузтва й ганьби.

Жаль зализаних вас і приручених,
З мозком куплених за капрон…
Тому в грудях моїх намучених
Вибухає аж сто мегатонн!

«Торжествують…»

Торжествують:
Він не помилявся,
Не змочив —
Ні разу! —
Підошов,
Проти вітру —
Жоден раз! —
Не пхався…
Але ж він нікуди і не йшов!

«Ну скажи — хіба не фантастично…»

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

Я…

Він дивився,на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти. —
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя…
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Але я, їй-богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — це не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «Я».

«Розвели нас дороги похмурі…»

Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю й гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголоссі,
В суєті поїздів і авто
Спалахне твоє біле волосся,
Сірі очі і каре пальто.

«Ти знаєш, що ти — людина?»

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж, не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

«Світ який — мереживо казкове!..»

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

"Є в коханні і будні, і свята..."

Є  в  коханні  і  будні,  і  свята,
Є  у  ньому  і  радість,  і  жаль,
Бо  не  можна  життя  заховати
За  рожевих  ілюзій  вуаль.
 
І  з  тобою  було  б  нам  гірко,
Обіймав  би  нас  часто  сум,
І,  бувало  б,  темніла  зірка
У  тумані  тривожних  дум.
 
Але  певен,  що  жодного  разу
У  вагання  і  сумнівів  час
Дріб'язкові  хмарки  образи
Не  закрили  б  сонце  від  нас.
 
Бо  тебе  і  мене  б  судила
Не  образа,  не  гнів  —  любов.
В  душі  щедро  вона  б  світила,
Оновляла  їх  знов  і  знов.
 
У  мою  б  увірвалася  мову,
Щоб  сказати  в  тривожну  мить:
—  Ненаглядна,  злюща,  чудова,
Я    без  тебе  не  можу  жить!..

Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!

"Де зараз ви, кати мого народу?.."

Де  зараз  ви,  кати  мого  народу?  
Де  велич  ваша,  сила  ваша  де?  
На  ясні  зорі  і  на  тихі  води  
Вже  чорна  ваша  злоба  не  впаде.  

Народ  росте,  і  множиться,  і  діє  
Без  ваших  нагаїв  і  палаша.  
Під  сонцем  вічності  древніє  й  молодіє  
Його  жорстока  й  лагідна  душа.  

Народ  мій  є!  Народ  мій  завжди  буде!  
Ніхто  не  перекреслить  мій  народ!  
Пощезнуть  всі  перевертні  й  приблуди,  
І  орди  завойовників-заброд!  

Ви,  байстрюки  катів  осатанілих,  
Не  забувайте,  виродки,  ніде:  
Народ  мій  є!  В  його  гарячих  жилах  
Козацька  кров  пульсує  і  гуде!  

24.XII.1962  

"Задивляюсь у твої зіниці..."

Задивляюсь  у  твої  зіниці
Голубі  й  тривожні,  ніби  рань.
Крешуть  з  них  червоні  блискавиці
Революцій,  бунтів  і  повстань.
 
Україно!  Ти  для  мене  диво!
І  нехай  пливе  за  роком  рік,
Буду,  мамо  горда  і  вродлива,
З  тебе  дивуватися  повік...
 
Одійдіте,  недруги  лукаві!
Друзі,  зачекайте  на  путі!
Маю  я  святе  синівське  право
З  матір'ю  побуть  на  самоті.
 
Рідко,  нене,  згадують  про  тебе,
Дні  занадто  куці  та  малі,
Ще  не  всі  чорти  живуть  на  небі,
Ходить  їх  до  біса  на  землі.
 
Бачиш,  з  ними  щогодини  б'юся,
Чуєш  —  битви  споконвічний  грюк!
Як  же  я  без  друзів  обійдуся,
Без  лобів  їх,  без  очей  і  рук?
 
Україно,  ти  моя  молитва,
Ти  моя  розпука  вікова...
Гримотить  над  світом  люта  битва
За  твоє  життя,  твої  права.
 
Ради  тебе  перли  в  душу  сію,
Ради  тебе  мислю  і  творю...
Хай  мовчать  Америки  й  Росії,
Коли  я  з  тобою  говорю.
 
Хай  палають  хмари  бурякові,
Хай  сичать  обращи  —  все  одно
Я  проллюся  крапелькою  крові
На  твоє  священне  знамено.

"Люди - прекрасні..."

Люди  -  прекрасні.
Земля  -  мов  казка.
Кращого  сонця  ніде  нема.
Загруз  я  по  серце
У  землю  в'язко.
Вона  мене  цупко  трима.
І  хочеться  
Бути  дужим,
І  хочеться  так  любить,
Щоб  навіть  каміння  байдуже
Захотіло  ожити
І  жить!
Воскресайте,  камінні  душі,
Розчиняйте  серця  і  чоло,
Щоб  не  сказали
Про  вас  грядущі:
-  Їх  на  землі  не  було...

"Люди часто живуть після смерті..."

Люди  часто  живуть  після  смерті:
Вріже  дуба,  а  ходить  і  їсть,
Перепродує  мислі  підтерті
У  завулках  тісних  передмість.

Гилить  зуби,  дає  поради,
Носить  лантухи  настанов,
Підмічає  серйозні  вади
У  діяльності  установ.

Не  втомлюється  спати  і  жерти,
На  милицях  часом  біжить.
Їй-право,  не  страшно  вмерти,
А  страшно  мертвому  жить.

"Маленьке - не смішне..."

Маленьке  -  не  смішне,
Адже  мале  і  зерно,
Що  силу  велетням  і  геніям  несе.
Мале  тоді  смішне,
Коли  воно  мізерне,
Коли  себе  поставить  над  усе.
Але  скажіть,  хіба  такого  мало,
Хіба  такі  випадки  не  були,
Коли  мале,  як  прапор,  піднімали
І  йшли  за  ним  народи,  мов  осли?

І  чи  тоді  мізерне  та  смішне
Не  оберталось  раптом  у  страшне?

"Найогидніші очі порожні..."

Найогидніші  очі  порожні,
Найгрізніше  мовчить  гроза,
Найнікчемніші  дурні  вельможні,
Найпідліша  брехлива  сльоза.

Найпрекрасніша  мати  щаслива,
Найсолодші  кохані  вуста.
Найчистіша  душа  незрадлива,
Найскладніша  людина  проста.

Але  правди  в  брехні  не  розмішуй,
Не  ганьби  все  підряд  без  пуття,
Бо  на  світі  той  наймудріший,
Хто  найдужче  любить  життя.

"Може, ти зі мною надто строга..."

Може,  ти  зі  мною  надто  строга,
Та  й  чого  б  ти  ніжною  була?
Але  ти  в  життя  моє  убоге
Зіркою  яскравою  ввійшла.

І  нехай  проміння  те  не  гріє,
Що  послала  зірка  здалека,
Та  до  неї  лине  й  лине  мрія,
Ніби  світло,  тиха  і  легка.

І  не  треба  долі  дорікати,
Всіх  не  може  обігріть  вона:
Нас  до  тебе  горнеться  багато,
Алеж  ти  одна.

"Нашої заслуги в тім не бачу..."

Нашої  заслуги  в  тім  не  бачу,
Нашої  не  знаю  в  тім  вини,
Що  козацьку  бунтівливу  вдачу
Нам  лишили  предки  з  давнини.

Нам  і  те  не  добавляє  слави,
Що  вони  од  чужоземних  сил
Заступили  землю  кучеряву
Горами  високими  могил.

Бо  коли,  закохані  в  минуле,
Прокуняєм  свій  великий  час,
Наша  лінь  нікого  не  розчулить,
Слава  ж  та  відмовиться  від  нас.

Спогади  докучливі,  як  нежить,
Що  тій  славі  принесуть  нове?
Тільки  тим  історія  належить,
Хто  сьогодні  бореться  й  живе.  
1963

"Не докорю ніколи і нікому..."

Не  докорю  ніколи  і  нікому,
Хіба  на  себе  інколи  позлюсь,
Що  в  двадцять  літ  в  моєму  серці  втома,
Що  в  тридцять  —  смерті  в  очі  подивлюсь.

Моє  життя  —  розтрощене  корито,
І  світ  для  мене  —  каторга  і  кліть...
Так  краще  в  тридцять  повністю  згоріти,
Ніж  до  півсотні  помаленьку  тліть.

"Осінній вечір морозом дихав..."

Осінній  вечір  морозом  дихав
У  небі  місяць,  немов  п'ятак...
Вона  пройшла  непомітно,  тихо,
Голівку  мило  схиливши  так.
Вона  пройшла  -  і  мені  ні  слова,
Лиш  на  хвилину  звела  брову...
І  сіяв  вечір  густу  полову
На  пережовклу  суху  траву.

"Скільки б не судилося страждати..."

Скільки  б  не  судилося  страждати,
Все  одно  благословлю  завжди
День,  коли  мене  родила  мати
Для  життя,  для  щастя,  для  біди.

День,  коли  мої  маленькі  губи
Вперше  груди  мамині  знайшли,
День,  що  мене  вперше  приголубив
Ласкою  проміння  із  імли.

Як  мені  даровано  багато,
Скільки  в  мене  щастя,  чорт  візьми!  -
На  землі  сміятись  і  страждати,
Жити  і  любить  поміж  людьми!

"Україно, п'ю твої зіниці..."

Україно,  п'ю  твої  зіниці
Голубі  й  тривожні,  ніби  рань.  
Крешуть  з  них  червоні  блискавиці  
Революцій,  бунтів  і  повстань.  

Україно!  Ти  для  мене  диво!  
І  нехай  пливе  за  роком  рік,  
Буду,  мамо  горда  і  вродлива,  
З  тебе  дивуватися  повік.  

Ради  тебе  перли  в  душі  сію,  
Ради  тебе  мислю  і  творю  —  
Хай  мовчать  Америки  й  Росії,  
Коли  я  з  тобою  говорю!  

Одійдіте,  недруги  лукаві!  
Друзі,  зачекайте  на  путі!  
Маю  я  святе  синівське  право  
З  матір'ю  побуть  на  самоті.  

Рідко,  нене,  згадую  про  тебе,  
Дні  занадто  куці  та  малі,  
Ще  не  всі  чорти  втекли  на  небо2,  
Ходить  їх  до  біса  по  землі.  

Бачиш:  з  ними  щогодини  б'юся,  
Чуєш  —  битви  споконвічний  грюк!  
Як  же  я  без  друзів  обійдуся,  
Без  лобів  їх,  без  очей  і  рук?  

Україно,  ти  моя  молитва,  
Ти  моя  розпука  вікова…  
Гримотить  над  світом  люта  битва  
За  твоє  життя,  твої  права.  

Хай  палають  хмари  бурякові,  
Хай  сичать  образи  —  все  одно  
Я  проллюся  крапелькою  крові  
На  твоє  священне  знамено.  

26.XII.1961  

ВОНА ПРИЙШЛА

Вона  прийшла  непрохана  й  неждана,
І  я  її  зустріти  не  зумів.
Вона  до  мене  випливла  з  туману
Моїх  юнацьких  несміливих  снів.
 
Вона  прийшла,  заквітчана  і  мила,
І  руки  лагідно  до  мене  простягла,
І  так  чарівно  кликала  й  манила,
Такою  ніжною  і  доброю  була.
 
І  я  не  чув,  як  жайвір  в  небі  тане,
Кого  остерігає  з  висоти...
Прийшла  любов  непрохана  й  неждана
Ну  як  мені  за  нею  не  піти?

МОЯ МОВА

Все  в  тобі  з'єдналося,  злилося  —  
Як  і  поміститися  в  одній!  —  
Шепіт  зачарований  колосся,  
Поклик  із  катами  на  двобій.  
 
Ти  даєш  поету  дужі  крила,  
Що  підносять  правду  в  вишину,  
Вченому  ти  лагідно  відкрила  
Мудрості  людської  глибину.  
 
І  тобі  рости  й  не  в'януть  зроду,  
Квітувать  в  поемах  і  віршах,  
Бо  в  тобі  —  великого  народу  
Ніжна  і  замріяна  душа.

ПЕРШИЙ

Першим  був  не  Господь
і  не  геній,
першим  був  —
простий  чоловік.
Він  ходив
по  землі  зеленій
і,  між  іншим,
хлібину  спік.
І  не  зміг
заробить  монумента
цей  наївний  франк
чи  дуліб,
бо  не  зміг  він
знайти  момента,
щоб  узяти  патент
на  хліб.
Постаріла  вже
мудрість  Божа,
розтрощив  її
грізний  час.
Хлібом
геній  живився  кожен,
щоби  розум  його  не  погас.
Та  нехай  над  землею  година
чи  негода  лютує  і  рве,—
вічна  мудрість  простої  людини
в  паляниці  звичайній  живе.

14.10.1961