ЛЕБЕДИНСЬКИЙ СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР
В кінці 70-х років XVІІІ ст. у Лебедині сталися події, які на довгий час вплинули на життя його жителів та жителів навколишніх сіл. У 1779 році в Лебедині з’явилися чотири монахині: Магдаліна, Трифілія, Дарія і Февронія, що прийшли із Молдавії з розгромленого турками Калитурського Успенського монастиря. Прийшли вони в Лебедин і „поселились вблиз Лебединского мужеского монастыря, в лесу, при речке Гептурке, впадающей в Турию и спросили в тогдашнего владельца этих мест князя Ксаверия Любомирского разрешения основать монастырь, купив за 30 рублей необходимо для монастыря место. В то же время митрополит Киевский Гавриил дал монахине Магдалине грамоту на построение монастыря и вручил ей на благословение икону Святителя Христова Николая.»1
В 1780 році 25 травня була побудована тепла дерев’яна церква в ім’я великомучениці Варвари, а 17 березня 1784 року закладена дерев’яна церква в ім’я Святителя Миколая, освячена ігуменом Жаботинського монастиря Мелхіседеком. Проіснувала дерев’яна Свято-Миколаївська церква тільки 14 років, а в 1798 році при ігумені Єлизаветі була розібрана і на її місці закладена нова дерев’яна, більших розмірів, двохпрестольна церква, висвячена у липні 1800 року. Варваринська церква була перебудована на кам’яну в 1844 році і 11 вересня того ж року київським митрополитом Філаретом освячена. У 1833 році була побудована кам’яна дзвіниця, висотою понад 16 сажнів.
Новозаснований монастир досить швидко розвивався, очевидно, маючи для цього сильне економічне підгрунтя. Тому декілька разів його храми перебудовувалися і розширювалися. У 1793 році під час другого розподілу Речі Посполитої, правобережна Україна офіційно відійшла до Росії. Уряд Катерини ІІ ще на початку її царювання здійснив реформу в управлінні монастирями Росії, внаслідок чого значна частина їх була скасована, або залишена поза штатом. Миколаївський монастир теж опинився поза штатом, тобто без суттєвої матеріальної допомоги з боку держави. Значні успіхи в діяльності Лебединської жіночої обителі привели до того, що в 1842 році, за поданням митрополита Київського Філарета, Священний Синод Російської Імперії зарахував Миколаївський монастир до ІІ класу. Це дало змогу ще більше зміцнити економічне становище монастиря, і на його основі приступити до нового етапу будівництва і просвітницької діяльності.
Чи не найбільше сил та енергії до цих справ доклала ігуменя Філарета (1858-1875 рр.), що керувала монастирем по Магдалині ІІ. В миру вона була баронесою Варварою Миколаївною Шліппенбах. Вихованка Санкт-Петербурзького патріотичного інституту, вона свідомо пов’язала своє життя з Україною. Її пращур, будучи шведським генералом, приймав участь у Полтавській битві і був взятий в полон князем Меншиковим. Пізніше він поступив на російську службу, отримав маєтки в Курляндії і титул барона. У
1832 році Варвара Шліппенбах поступає послушницею у Новгородський Свято-Духів монастир. Вже на наступний рік за власним проханням її переводять у Києво-Флоровський монастир. В цій обителі після 16-ти років послуху, 18 грудня 1848 року монахиню Філарету призначають ігуменею Одеського жіночого училищного монастиря. А 5 квітня 1853 року по указу Священного Синоду вона переведена на посаду настоятельниці Лебединського Миколаївського монастиря, але зайняти її не могла, бо за розпорядженням Київського митрополита Філарета попередня ігуменя Магдалина ІІ ще продовжувала виконувати свої обов’язки. Після смерті останньої в 1858 році взяла владу в свої руки, і добре знаючи потреби монастиря почала з будівництва.
У 1858 році за резолюцією чигиринського єпископа Антонія Амфітеатрова прийнято рішення про перебудову Свято-Миколаївської церкви за планом архітектора Аведика „в прежнем и надлежащем виде” – у 1859 році за благословенням київського митрополита Ісидора Никольського стара ветха церква була розібрана і перебудована. З західної, північної і південної сторін церкви були зроблені притвори (6 х 9 аршин2), під усією церквою підведено новий кам’яний фундамент, на який пішло 70 000 шт. цегли, та зроблено нового і більшого купола, а з східної сторони побудовано ризницю. До престолів в ім’я Святого Миколая і праведних Захарія і Єлісавети, у 1883 році додався ще й третій – в ім’я Успіння Богоматері, освячений 15 липня 1884 року архимандритом Євлогієм.3 За вказівкою ігумені Філарети у 1870 році були відтворені зображення Ангела Молитви над північними дверима і Ангела Справедливості над південними дверима Миколаївського соборного храму. Таких зображень не доводилося зустрічати більше ніде.
Кам’яний храм в ім’я великомучениці Варвари у 1866-1867 рр. було перебудовано за новим планом з двоповерховими вежами з північної і південної сторін. Церква мала три олтарі: центральний найбільший з престолом в ім’я Вознесіння Господнього, праворуч від нього – престол в ім’я святої великомучениці Варвари і ліворуч – престол в ім’я святого Митрофана.4 Тому цю церкву ще називали Вознесенською (за назвою центрального престолу).
Лебединський Миколаївський монастир був відносно недавно заснований, тому значних святинь не мав. Серед ікон були особливо шановані і високохудожньо виписані образи: в Миколаївській церкві – храмовий образ Св. Христова Миколая на весь зріст. Можливо, цим образом благословив першу настоятельку матір Магдалину владика Гавриїл. Також монастир мав на дверях ризниці Миколаївського храму зображення в повний зріст Святого Арсенія, що молиться. Над царськими вратами у срібно-золотих шатах висів невеликий образ Богоматері Братської. Цей образ у 1861 році було надано ігумені Філареті від благочинного монастирів Київської Єпархії архімандрита Іоаникія на знак благословення. У Вознесенській церкві привертає увагу образ Святого Георгія Побєдоносця, що був зображений на вхідних дверях.
В 1858 році в Лебединському Миколаївському монастирі ігуменя Філарета засновує училище для дівчаток духовного звання. Це перша згадка про учбовий заклад в Лебедині. Тоді училище розташовувалось у дерев’яному флігелі, в якому було три келії. Спочатку це було шестикласне училище, тут навчалось 40 дівчат духовного звання і сиріт. Для малолітніх був створений сьомий підготовчий клас, де навчали абетки. Училище утримувалось частково за кошти монастиря, а решта за рахунок благодійницьких внесків. У 1878-1879 навчальному році в училищі перебувало 82 вихованки, з яких – 30 сиріт з бідних родин на повному монастирському пансіоні, також були і приходящі учениці, що навчались за плату і без неї. В училищі викладались такі предмети: Закон Божий, арифметика, каліграфія, геометрія, фізика, географія, світова і російська історії, малювання, педагогіка, російська та слов’янська мови, факультативно викладалися французька та німецька мови, співи, алгебра, музика. Рівень освіти був досить значним. Серед викладачів були колишні старші вчителі Златопільської гімназії, вчителі з жіночої гімназії міста Немирова, вихованки Петербурзького Миколаївського інституту та інші особи, що мали пристойну підготовку. В штатах училища було шість класних дам, бібліотекарка, інспектриса, башмачниці, пралі та інші. Можна припустити, що звідси могли вийти дійсні панянки, тож недаремно у ХІХ столітті в народі цей монастир називали «панянським». Панянками на Україні називали дівчат із заможних, шляхетних верств населення.
17 років цим закладом керувала ігуменя Філарета, знаходячи кошти з різноманітних джерел, залучаючи пожертви різних людей. В цьому вона мала підтримку від своїх рідних та знайомих. Серед пожертвувачів були баронеса Марія Миколаївна Шліппенбах і Олександра Миколаївна Неплюєва (уроджена Шліппенбах) – дружина предводителя дворянства міста Чернігова. Серед вихованок був значний відсоток дівчат-сиріт, які утримувалися безкоштовно, тому обителі доводилося щорічно робити дотації училищу. У 1873 році такий внесок склав більш ніж 2300 карбованців. Взагалі витрати на утримання училища були чималі і досягали суми 6961 крб. у 1873 році, причому більша половина цих коштів йшла на учбові приладдя і заробітну плату викладачам і наставницям. Таку добродійну діяльність обителі підтримували православні ієрархи, директор Лебединського цукрового заводу, інші особи. Серед благодійників, що робили значні внески на потреби монастиря і училища була дочка Олексія Орлова – графиня Ганна Олексіївна Орлова-Чесменська. За її заповітом 340 монастирів Російської Імперії одержали 5000 карбованців, серед них був і Лебединський жіночий монастир.
За розпорядженням Єпархіального керівництва від 16 грудня 1887 року за №15010, замість діючого шестикласного училища в Лебединському монастирі відкрилося двокласне духовне жіноче училище з чотирирічним курсом навчання. Кількість вихованок на початку ХХ століття сягала 150. Наголос було зроблено на професійну освіту, підготовку дівчаток до дорослого, самостійного життя, тому крім загальноосвітніх дисциплін викладались уроки ремісничого курсу, в якому виключна увага приділялась рукоділлю (шитву), що було в цьому монастирі давнім традиційним промислом.
Лебединська обитель не без успіху приймала участь у першій Всеросійській виставці монастирських робіт. „Після училища в келії готували уроки, а після уроків займалися рукоділлям: виготовляли декоративні квіти, опоряджували ікони, в’язали рукавички, шкарпетки, мереживо, вишивали, шили туфлі, виконували покрівельні роботи. Покрівельником була мати Валерія. Був в училищі і свій богомаз – Поліщук Феня” (спогади жительки с. Лебедин Цяпкало Поліни Полікарпівни, 1908 р.н.). Для навчальних цілей була закуплена в Єлисаветграді ножна швейна машинка „Зінгер”, а дещо пізніше був призначений спеціальний викладач по пошиву одягу та рукоділлю. Випускниці училища мали право працювати викладачами в церковно-приходських школах. За заслуги в заснуванні та становленні училища ігуменя Філарета була нагороджена золотими наперсними хрестами від Синоду та Кабінету Його Імператорської Величності. Померла Філарета 26 квітня 1875 року. Училище продовжувало справно функціонувати при ігуменях Архелаї, Аполлінарії, Євфалії, Улянії і припинило свою діяльність під час громадянської війни.
Монастир мав досить велике господарство, про що свідчить наявність на його території таких будівель: „помещение о шести комнатах для настоятельницы монастыря», «одноэтажный деревянный дом для училища девиц духовного звания», «корпусов монашеских всех вообще 14»5. Досить цікавим закладом був і монастирський готель, що мав два поверхи, дозвіл на будівництво якого отримано із Київської консисторії 11 червня 1860 року за №4276. При готелі працювала кухня для богомольців. У 1900 році при монастирі діяли два готелі.6 Зрозуміло, що наявність монастирських готелів свідчить про високу культуру, що панувала в монастирі і його авторитет серед богомольців.
Найвищого розквіту Лебединський Свято-Миколаївський жіночий монастир досяг на початку ХХ століття. З 1891 року ним управляла ігуменя Євфалія (1837 – 1915 рр., по-світськи Лебедєва Євпраксія Іванівна), дочка священника міста Боровичі Новгородської губернії, 21 листопада 1891 року Указом Синоду за №5617 призначена настоятельницею Лебединського Свято-Миколаївського монастиря. Її заслуги в розвитку та підтриманні монастиря були відзначені численними нагородами від вищого церковного керівництва: наперсним хрестом (1891 рік), срібною медаллю в пам’ять царювання імператора Олександра ІІІ (1898 рік), золотим наперсним хрестом (1900 рік) і таким же хрестом з дорогоцінними прикрасами (1907 рік) з Кабінету Його Імператорської Величності, Біблією (1907 рік) від Святійшого Синоду. Померла Євфалія від паралічу, похована 20 жовтня 1915 року з південного боку літньої церкви.
За управління Євфалії у монастирі був піднятий рівень богослужіння, в його штаті з’являються протоієреї, у 1909 році їх було двоє: Я.В.Данильєв та О.О.Єфремов. Монастир володів 103 десятинами землі. Його прибуток становив приблизно 40 000 крб. Монахині збирали понад 2 000 пудів зерна, мали пасіку з 50 вуликів, 5 пар коней, 10 корів та овець.7 Спочатку, коли монастир був поза штатом, він одержував від державної казни щорічно 81 карбованець 71 коп. Ці гроші сплачувалися монастирю «за недостающие угодия», тобто за відсутність у монастиря гарного озера, де б містилась велика кількість риби. Оскільки м’ясо монахинями не вживалось, то витрати на закупівлю риби були значні. Після введення Миколаївського монастиря в штат другого класу, він, крім вище зазначеної суми, став одержувати ще 2360 карбованців. Це була значна допомога. Монастир мав і власні доходи, вони надходили від свічкового заводу, млина, монастирського готелю, половини сплати за виконання треб священниками і таке ін. Значний внесок на потреби монастиря робили благодійники, гроші яких вкладалися у банки , а відсотки використовувалися на монастирські потреби. Серед пожертвувачів були митрополити Київські Арсеній і Філофей, ігуменя Архелая, граф А.А.Шуленбург, купчиха першої гільдії і «потомственная гражданка» міста Санкт-Петербурга А.І.Колобова, директор Лебединського цукрового заводу В.О.Костянтинов, баронеси Шліппенбах.8
Таким чином, очевидно, що Лебединський Свято-Миколаївський жіночий монастир був обителлю відомою і такою, що мала сталий авторитет і вагу серед віруючих і духовного керівництва, була центром зосередження духовності і культури.
Труднощі, пов’язані з першою світовою війною і революцією, припали на долю ігумені Іуліанії (Х.1915 – 1918), в миру – Ірини Іванівни Герасимової. Їй довелося керувати обителлю в досить тривожний час. Після 1917 року розвиток монастиря фактично припинився. В роки громадянської війни ігуменею була мати Євпраксія (1918 – 1924), якій Бог судив по закінченні війни і розрухи відійти з миром.9
Досить трагічно склалась доля останньої ігумені старого монастиря матері Смарагди (1924 – 1929). Саме в цей період більшовики почали „перший соціальний експеримент”, пов’язаний з ліквідацією релігії, який проводився в СРСР протягом багатьох років і полягав у руйнуванні церков, знищенні і пограбуванні храмів, сплюндруванні монастирів, гонінні на священнослужителів. В роки громадянської війни почалася руйнація Свято-Миколаївського монастиря.
Першою почали нищити дзвіницю. Вона була значним пам’ятником архітектурного мистецтва, бо навіть радянська влада у свій час оцінила цю будівлю, де й зараз ще зберігається табличка з написом: „Пам’ятник архітектури ХІХ століття. Оберігається законом”. Сьогодні дзвіниця не має того вигляду, який був спершу: «Колокольня каменная, высоты ее 16 сажней и 2 аршина (40 м 14 см), устроена в 3 яруса, покрыта листовым железом, первый и третий ярусы украшены колоннами, а средний без всяких украшений. Сверху колокольни деревянный крест, покрытый листовым золотом. Крыша окрашена масляною краскою зеленого цвета… В 1876 году колокольня окрашена белою масляною краскою внутри и снаружи. Крест и шар позолочены. Крыша окрашена медянкою на масле»10. За архівними даними ця дзвіниця була закладена у 1832 році за благословенням Київського митрополита Євгенія, а саме будівництво закінчене у 1837 (1838?) р. Вона мала три яруси (поверхи). Через нижній ярус зроблено головний вхід до монастиря, у 1876 році дзвіниця ремонтувалася. Гордістю і цінністю монастиря були дзвони, чарівний звук яких линув над лісом і навколишніми селами, сповіщаючи всіх про богослужіння. Дзвіниця мала вісім великих і малих дзвонів. Великий дзвін важив 64 пуди і 22 фунти (1 т 33 кг 969 г), був вилитий у Харкові і мав красиве оздоблення з „чеканкою”, ликами святих та написами: „одна сверху: „Вылит в завет почетного Гражданина Иванова в Харькове” и другая при устьях: „Глас мой услыши, Господи, по милости твоей и по судьбе твоей живы мы”. Посередине в виде пояса украшен чеканкою, сверху коей отлито пять ангельских лиц, а ниже, с одной стороны, лик Покрова Божия Матери, а с другой лик Святого Николая”11. В цьому ж документі міститься опис інших дзвонів: „2.Второй колокол в половину меньше первого и вес его неизвестен; на нем с одной стороны отчеканен лик Божей Матери, а с другой – лик Архангела Гавриила. Сверху в круге надпись: „Року Божія 1750”. Ниже подписи украшен чеканкою. Колокол этот здесь от первоначального устройства сего монастыря. 3. Третий колокол в половину меньше второго; вес его неизвестен. Кроме чеканки на нем нет никаких отличительных знаков. 4. Пять колоколов малого размера и один другого более или менее. Вес их неизвестен. Отличительных признаков нет никаких.” Також посеред монастирського двору, на стовпі під невеличким дахом висів маленький дзвін для одбиття часу.
Руйнація дзвіниці почалася з „підбиття” хреста та зняття дзвонів. За спогадами жителів села це сталося в 1929 році. А в 1933 році, коли на території монастиря перебувала дитяча колонія, були розібрані верхні яруси дзвіниці, вона втратила третину своєї висоти. Нажаль, сьогодні не збереглося фото чи замальовки зовнішнього вигляду дзвіниці, щоб відтворити її у попередньому стані. Монахині хотіли б повернути у монастир і дзвони, адже з опису видно, що вони є великою історичною цінністю і відомо, що ці дзвони знаходяться десь у музеях.
Ігуменя Смарагда у 1929 році була заарештована співробітниками ДПУ під приводом того, що на горищі однієї з монастирських будівель було знайдено 86 пудів пшениці, не зданої державі. Під час слідства Смарагда померла у тюремній лікарні міста Звенигородки, очевидно внаслідок тортур на допитах. Вона була живою історією монастиря, бо виховувалася в його стінах з трьохрічного віку. Привід до арешту, певно був формальним, бо питання про закриття монастиря було вже вирішене, а „приховування” хліба добре вписувалося в заходи по ліквідації обителі.12 „В жовтні 1929 року монастир закрили. Архіви, майно вивезли у Шполу на залізничну станцію, де його здали представникам НКВС. Була там і історія монастиря.”13
7 жовтня 1929 року у приміщенні Миколаївського монастиря урочисто було відкрито комуну „Червоний жовтень”. Це явище було досить поширене. Території і господарства більшості монастирів Черкащини були віддані комунам. Очолив комуну колишній голова сільради Ф.П. Колот, заступником був Д.П.Цяпкало. Проживало в комуні близько 100 сімей, також були несімейні. Більша частина комунарів були лебединці, але були люди і з навколишніх сіл: Кримок, Шполи, Журавки. Жили вони у монастирських келіях. Все господарство монастиря перейшло до комуни, яка ще й одержала 450 га орної землі. У Вознесенській церкві було організовано кухню і їдальню, а в Миколаївській – клуб, а потім склад. „При утворенні комуни були частково розібрані дерев’яні будівлі монастиря. На церкві Святого Миколая розібрали купол, а дерево використали на будівництво криниці”14. У комуні все було спільним, крім одягу та дрібних побутових речей. Харчувалися теж за спільним столом. Вранці кожному ставилися завдання на працю (наряд). Обліку виконаної роботи ніхто не вів і в результаті комунари не могли освоїти виділену їм землю. Комунар С.І.Коваленко свідчив: „Я в комуні пас худобу, корів було 10, овець - 30, коней – 6 пар. Трохи вчився ковалювати у Немирівського (єврей із Шполи). Жили недружно, бо один робить, а інший гуляє. Ідея хороша, але не було обліку.”
Саме в період функціонування комуни, на території монастиря були знищені пам’ятники, що знаходились на його подвір’ї. Їх було шість. Три на місці вже неіснуючих церков, або їх престолів: І-й на місці престолу першої Миколаївської церкви 1784 року, зроблений за планом архітектора Аведика у 1864 році у вигляді піраміди з залізним позолоченим хрестом; другий кам’яний пам’ятник на місці престолу першої трапезної церкви в ім’я святої великомучениці Варвари 1784 року, зроблений у 1864 році архітектором Аведиком, і третій кам’яний пам’ятник на місці першопочаткової Варваринської церкви, зроблений за планом архітектора Єгорова у 1867 році, мав вигляд круглої колони з банькою, під залізом, зверху залізний позолочений хрест, який зберігся від першої трапезної церкви.15 Четвертий пам’ятник був споруджений на могилі настоятельниці Магдалини: „Каменный, в рост гроба, вышины ½ аршина, обшит железом с высоким каменным крестом – окрашены под мрамор. Устроен памятник в 1862 году настоятельницею игумениею Филаретою”16. Наступний пам’ятник побудований на могилі генерала Олексія Орлова, власника села Матусів: „доска белого мрамора с надписью, по углам бронзовые звезды, а на середине крест. Памятник обведен чугунною решеткою. Устроен детьми покойника в 1850 году»17 . І вже згадуваний пам’ятник на могилі ігумені Євфалії. Цяпкало Поліна Карпівна згадує, що комунари розкопували могили кругом церкви. Винищення їх проходило планомірно, щоб не залишити і згадки про існування на цій території святого місця – монастиря.
Весною 1932 року комунари розійшлися по своїх домівках. Керівництво району сприйняло це негативно і організувало спробу зруйнувати хати комунарів, аби їм не було куди переселитися з монастиря. Але ця команда була виконана тільки частково.18
У 1933 році після розпаду комуни у приміщеннях колишнього Миколаївського монастиря була організована дитяча колонія для дітей-сиріт. Очолював її директор Валеріан Кирилович Вовченко. В колонії була школа з першого по десятий клас.19 Контингент дітей в колонії часто поповнювався дітьми з репресованих сімей. Говорили, що в колонії була дочка Тухачевського, однак документальних свідчень цього факту немає. Кількість дітей теж змінювалась: у 1933 році їх було 55020, 19937-38 роках – 63021. Був у колонії духовий оркестр, капельмейстером працював Качинов Антон Никифорович. Його дружина вчила дітей шити. У Миколаївській церкві знаходилась майстерня, у зимовій – клуб, крутили кіно. На подвір’ї стояв пам’ятник Леніну і діяв фонтан. Це була нечувана наруга над святою обителлю.
Войовничі атеїсти зробили все, щоб церковні установи перестали бути схожими на церкви, а монастирські – на монастирі і доруйнували все можливе. Тож церкви позбулися куполів і хрестів, а територія, на якій монахи знаходили тишу і відособлення для спілкування з Богом, була спаплюжена і позбавлена святості безбожниками.
Невдовзі почалася Друга світова війна , а за нею і окупація. Німці досить нейтрально ставилися до відродження церковного і монастирського життя в Україні і дали дозвіл на відновлення монастиря. В 1941 році на чолі сестер і послушниць Лебединської жіночої обителі стала мати Валентина (1941-1945 рр.). Важко було їй і тим сестрам, що зібрались знов, бо господарство було підірване, традиції перервані, частину сестер і послушниць втрачено. Але монастир почав діяти, проводились богослужіння. Пам’ятним для жителів навколишніх сіл було богослужіння в 1942 році на літнього Миколая – 22 травня. Проходило воно урочисто, про що свідчила присутність 19 представників духовенства. У вівтарі люди бачили напис: «Хто в монастирі бував, той Калашника видав»22. Це був відомий партизанський ватажок, що діяв у навколишніх лісах. Певно, партизани таки навідувались у монастир, щоб узяти якоїсь їжі. Про це згадує жителька села Журавки Скринник Ф.І., яка, щоб врятуватись від наборів до Німеччини, пішла в монастир і була послушницею. Вона одного разу пішла набрати дров і побачила там двох військових, які попросили їсти і переночувати. Послушниці їх пустили в монастир без дозволу ігумені, та на ранок прийшли німці і заарештували військових, а ігуменю Валентину забрали на завод у підвал.
Після визволення Лебедина ігуменя Валентина опинилась у Лук’янівській в’язниці в Києві. Там вона зазнала важких допитів «з пристрастю». Їй ставили в провину, що під час окупації послушниці надали можливість переночувати в монастирі двом воякам УПА. У камері мати Валентина сиділа разом з Ольгою Михайличенко, яка у листі до місцевого краєзнавця І.О.Єлінецького, описує, які тяжкі муки і тортури переносила ігуменя за злочин, якого не зробила. «Після допитів тяжко сідала на нари і все молилась. Майже нічого не їла крім води гарячої – так званого чаю… Допомагала їй переодягти сорочку…, яка після кривавих допитів… приставала до тіла… Я не знала жодної молитви, а за ці два місяці навчила мене молитись… Мала вона з хліба зроблені чотки і весь час молилась Богу.» Подальша доля ігумені Валентини невідома, однак Скринник Ф.І. свідчить про те, що вона «бачила матір Валентину в Лебединському Миколаївському монастирі в 1954 році, яка лежала тоді в келії тяжко хвора (рак грудей). Вона швидко померла і тут похована». Якихось точніших даних про долю ігумені Валентини немає.
По війні всі жили при надії, що монастир буде діяти і далі. В монастирському синодику зберігаються імена двох ігумень Євгенії і Анастасії, які наслідували матері Валентині. Завершує список настоятельниць першого відродження Лебединського монастиря мати Євфалія ІІ (в миру Олена Сергіївна Прянишникова). Це їй разом з послушницями і сестрами довелось знову пережити гіркоту вигнання: у травні 1961 року монастир закривають вдруге.23 Радянська влада планомірно вела боротьбу з релігією, робила всіх безбожниками, доруйновувала святі місця. Монастирське майно перевезли у Золотоношу, а сестер вивезено в Золотоніський Красногорський жіночий монастир. На той час їх було 178 осіб. Разом з усіма перейшла і настоятельниця мати Євфалія ІІ. Зважаючи на її авторитет і досвід, була призначена на посаду ігумені цього монастиря. Померла у 1962 році.
Що ж сталося з місцями святості і благочестя ? Робилося все можливе, щоб якнайгірше спаплюжити цю територію, щоб вона й близько не нагадувала про існування колишнього монастиря. В 1962 році тут було відкрито тубдиспансер: «Лебединська обласна туберкульозна лікарня». «Хворі тут були з запущеною, відкритою формою туберкульозу. З монастиря залишилися: дзвіниця та приміщення літньої Свято-Миколаївської церкви і зимової Вознесенської. Вони зовсім втратили вигляд церков, були перебудовані під склади, бухгалтерію, аптеку, пральню, баню, туалет, кухню, кочегарку. Землі залишилося 7 га. Вона оброблялась працівниками лікарні. Територія була поруйнована, келії перетворені в адміністративні приміщення та квартири для працюючих, цегляна огорожа майже вся зруйнована.
В 1972 році тублікарню вивезли у Геронимівку, а на її місце заселили хворих дітей на ДЦП ІІІ-IV групи. Це були діти-каліки: з вродженими фізичними і розумовими вадами. Ця установу мала таку назву: «Лебединський дитячий будинок-інтернат для розумово-відсталих дітей» (ДЦП, олігофренія в стадії дебільності ІІІ-IV стадії)»24.
Гнітюче враження складалося по відвідинах дитячого кладовища, що розташовувалося за монастирським. Якщо більш ранні поховання мають пам’ятники, встановлені батьками, то пізніші – тільки таблички на паличках, передостанні – самі кілки, а влітку 1993 року ставили вже тільки гілки у головах. Таким способом радянська влада привчала людей до того, що нічого святого немає.
Та, як кажуть, все повертається на круги своя. У 1993 році настав час другого відродження Свято-Миколаївської обителі. Цю важку справу поклала на свої плечі одна з послушниць повоєнного Лебединського монастиря матінка Валентина (в миру Віра Володимирівна Цвіткова). В далекому вже 1951 році прийшла вона з рідною сестрою Марією проситись до Миколаївської обителі. Не дуже хотіли приймати, бо виглядала дуже молодою, але старші монахині упросили настоятельницю. По закриттю Лебединської обителі у 1961 році, перейшла до Красногорського монастиря, де після тривалого послуху стала монахинею.
У 1993 році дитлікарня, що займала територію монастиря, звільнила тільки Миколаївську церкву і один келійний корпус. Повернення Вознесенської церкви і решти будівель затяглося на декілька років. Мати Валентина ІІ разом з сестрами, почала відновлювати Миколаївський монастир вдруге з березня 1993 року25. Ігуменею матір Валентину було призначено 9 січня 1993 року Указом Преосвященнійшого Софронія єпископа Черкаського і Канівського.
Особовий склад монастиря у різні роки був різним. Відрізняється він і тепер: мати Валентина, священник, 16 монахинь, 2 інокині і понад 30 послушниць. Сестри прикладають всі сили і старанність, щоб свята обитель відродилась в її колишній красі. Режим дня мешканців монастиря дуже суворий: о 4 годині ранку вони встають і йдуть на ранкову службу, яка триває з 4.30 до 10.00, потім відбувається перша трапеза. М’яса вони не їдять зовсім, переважно вживають каші, овочі і фрукти, хліб, печиво. З 12 по 16 годину кожен виконує свої обов’язки і своє завдання – «послушаніє». Однак є й ті, що з ранку до вечора працюють біля худоби, на кухні і таке інше. З 16 до 17 години – друга трапеза (їдять вони двічі на день), і о 17 годині відбувається вечірня служба. Особистого часу майже немає, крім свят, коли монахині і послушниці відпочивають, переважно в лісі, біля ставу. На кожну ніч виставляють по черзі вартових.
Сьогодні монастир не є покинутий і забутий своїми однодумцями. Він належить до Української Православної Церкви Московського Патріархату. На Черкащині зараз діють три жіночі і два чоловічі монастирі. Вони встановили між собою тісний зв’язок і за нагоди поздоровляють один одного на свята, а також надають фінансову допомогу.
На території монастиря діють дві церкви: Вознесенський собор (колишня Варваринська церква) – зимова церква і Миколаївська церква – літня. Вони вже відбудовані і мають досить гарний вигляд. Кожна з них має по три престоли. У Вознесенському соборі: Вознесенський (центральний), Варваринський (правий), Святителя Митрофана Воронезького (лівий); у Микоївській церкві: Миколаївський (центральний), Захарія і Єлизавети (правий), Успіня Божої матері (лівий). Головне завдання, яке ставлять перед собою служителі монастиря – відбудувати всю територію монастиря у колишньому першопочатковому вигляді. Це завдання дуже складне, бо вимагає великих коштів. У монастиря з’являються благодійники, прихожани щонеділі та на великі релігійні свята приходять помолитися до обителі, залишаючи подаяння, повсякденна наполеглива робота мешканців обителі дають надію на те, що Лебединський Свято-Миколаївський жіночий монастир відновить колишній авторитет, добру славу та зміцнить своє становище.
Нам залишається вірити, що церкви наші не зазнають більше наруги і залишаться святинями в душах людей, що релігійна віра допоможе здолати стан бездуховності і стане опорою нашої моралі.
Використана література:
1.Л. Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864.
2. Аршин – міра довжини, встановлена в Росії (1649), використовувалась і в Україні; аршин дорівнює 71,12 см.
3.Мариновський Ю.Ю. «Православні монастирі». Черкаси, 1997. Коментарі та примітки, №304.
4.Мариновський Ю.Ю. «Православні монастирі». Черкаси, 1997. Коментарі та примітки, №305.
5. Мариновський Ю.Ю. «Православні монастирі». Черкаси, 1997. Статистична відомість Лебединського жіночого монастиря. 1897 р., с.89.
6. Мариновський Ю.Ю. «Православні монастирі». Черкаси, 1997. Коментарі та примітки, №308.
7.Єлінецький І.О. Роки і люди. Черкаси, 1996 р., с.45.
8.Краткий отчет Лебединського шестикласного училища девиц духовного звания Лебединського Николаевского второклассного денского монастиря за 1872/73 учебный год. Ктевские епархиальные ведомости №6 за 1874 стр.88-96.
9.Самков О.М. Лебединський Свято-Миколаъвський жыночий монастир. 1779-1999 рр. с.12.
10.ДАЧО, ф.422, оп.1, спр. 2, з арк..53, 54. «Устройство колокольни".
11. ДАЧО, ф.422, оп.1, спр. 2, з арк..53, 54. «Б. колокола".
12. Самков О.М. Лебединський Свято-Миколаъвський жыночий монастир. 1779-1999 рр. с.12-13.
13. Спогади жительки с. Лебедин Цяпкало П.П., 1908 р.н.
14. Спогади жительки с. Лебедин Цяпкало П.П., 1908 р.н.
15. Мариновський Ю.Ю. «Православні монастирі». Черкаси, 1997. Коментарі та примітки, №307.
16. ДАЧО, ф.422, оп.1, спр. 2, з арк..53, 54. «Б. колокола".
17. ДАЧО, ф.422, оп.1, спр. 2, з арк.135,. «Опись имущества монастыря 1886-1891 гг.".
18. Єлінецький І.О. Роки і люди. Черкаси, 1996 р., с.69.
19. Спогади жительки с.Лебедин Губи Г.П.
20. Спогади жительки с.Лебедин Губи Г.П.
21. Спогади жителя с.Лебедин Темненка І.М.
22. Спогади жительки с.Лебедин Цяпкало П.П., 1908 р.н.
23. Самков О.М. Лебединський Свято-Миколаъвський жыночий монастир. 1779-1999 рр. с.13.
24. Свідчення Льоринець Г.Ю., колишньої працівниці обох лікарень на території Миколаївського монастиря.
25. Самков О.М. Лебединський Свято-Миколаъвський жыночий монастир. 1779-1999 рр. с.10.